Балада про кобзу

Балада про кобзу

Йде кобзар із Києва до Січі,

Слуха мову степу і Дніпра,

Сльози України ревно лічить,

На сумлінні боліснім збира.

Очі пісні дивляться у душі,

Хоч немає видимих зіниць,

Віща дума боляче ворушить

Серце у дівчат та молодиць…

Кобзаря запрошують у гості,

Як же на той поклик не піти?!

Зерна пісні засівають простір,

Щоб безсмертним рястом прорости.

Ветха кобза плаче і сміється.

Там засмутить, інде — звеселить.

Щедрими дощами озоветься,

І заповнить грозами блакить…

………………………………….

Знов шляхи — далекі, невеселі.

Половецькі баби серед трав…

Проминувши чигиринські села,

Той кобзар на сонці задрімав…

Та співцеві спиться і не спиться…

Маряться козацькі береги…

Раптом чує — стугонить землиця!

І збагнув, що близько вороги.

Коні злобно рвуть стальні вудила.

Де ж ви, козаки-товариші?

Став кобзар самотньо на могилі,

Кобзу заховав у спориші…

І над нею чарівницьке слово

Молитовно вимовив співець…

………………………………….

Дума в Січі не лунала знову,

Невблаганний наступив кінець.

Але кобзи чужинецька сила

Не знайшла в сухому бур’яні,

Від заклять пішла вона в могилу,

Причаїлась десь у глибині…

Промайнули роки… чи століття?

Дума не закінчилась оця!

Прокотилось чорне лихоліття

Від Карпат славетних до Дінця.

Як на Україні потемніло —

Задзвеніла кобза з-під землі…

Про дива ті жито шелестіло,

Стукали у кузнях ковалі.

Про ту казку мовила малеча,

Граючись в пилюці на шляху,

Клекотом орлиним і лелечим

Слово те звучало в ніч глуху…

І відчувши чарівницьку силу,

Схаменулись люті вороги,

Кинулись до Віщої Могили,

Взявши і лопати, і плуги.

Що копнуть — а кобза не дається,

Поринає в землю, в глибину,

То вона ридає, то сміється,

Котить над Вкраїною луну!

Глибше, глибше риють посіпаки,

Жовкне під могилою трава…

Що таке? Немає кобзи й знаку,

А вона гучнішає, співа!

Проростає в землю України,

Сонячними струнами гуде,

Обнімає пісню солов’їну,

Понад світом збудженим гряде!

У нічному небі заясніло —

Небувала жевріє Зоря!

Всеосяжна Кобза забриніла…

ВЕЛЕТНЯ ЧЕКАЄ…

КОБЗАРЯ…

Серпень 1978 р.

* * *

Ой маю, маю

Хатку у гаю,

Квіти довкола,

Ніби у раю…

У тім гніздечку

Та дві Пташини,

А під віконцем

Кущі калини…

Сумують квіти,

Тужать Пташата…

Посеред Раю

В задумі Хата…

5 червня 1979 р.