Сюїта кохання*

Сюїта кохання*

Коханий, заграй мені тишу

На дивну бандуру Мовчання,

Хай душу мою заколише

Сюїта смеркання…

Заграй на сопілку чекання

Безмовну симфонію дива.

В колисці надій і кохання

Я буду щаслива.

Мій добрий, заграй мені думу

На вечора зоряних струнах,

Акорди щасливого суму

Хай котяться в лунах…

А я полечу до світання

В обіймах твоєї розмови,

В мелодії пісні мовчання,

Нечутного слова…

Коханий, відкрий свою душу —

Волошку у стиглому житі,

Бо стати віднині я мушу

Мовчанням блакиті,

Пелюстками ніжного квіття,

Що зріє між зорями лише…

Мій рідний, у ніч заповідну

Заграй мені тишу…

7 липня 1974 р.

* * *

Снилось мені… Я стояв на майдані —

Непорушна статуя гранітна.

Люди приходили до п’єдесталу

Літні і юні, злі і привітні…

Тихо вітали. Або проклинали.

Квіти пахучі клали під ноги.

Бачив я їхні турботи й печалі,

Чув міркування, жалі й тривоги.

Звільна минали тягучі століття,

Пилом вкривалася постать камінна.

Серце моє вікове роздирали

Люди байдужі, юрби незмінні.

Їх турбували справи нікчемні,

Заміри суєтні і мурашині, —

Тому ніколи ніхто не подумав,

Що почуває Гранітна Людина?!

Серце ж моє було перехрестям

Стежок, надій, сподіванок народних,

Дух мій палав на багатті любові

До непокірних, бездомних, голодних!

Блиски очей покривало каміння,

Серця потугу — планетне тяжіння, —

Лише у небі далекому чулось

Духу мого стовікове квиління!

Так промайнули неміряні роки…

Ти підійшла до мого п’єдесталу…

Впала громово запона космічна —

Та, що одвіку між нами постала!

Ти упізнала в гранітній подобі

Лицаря вірного, любого брата.

Ти заридала пекучими слізьми,

Щоб сновидіння моє зруйнувати.

Ти цілувала серце камінне,

Кров полилася на плити гранітні…

Ти воскресила мене і забрала

Із перехрестя стежок всесвітніх…

9 липня 1974 р.