1. Чорний кінь

1. Чорний кінь

Уночі, уночі

Затихають всі плачі,

Затихає сміх і регіт,

Затиха зубовний скрегіт,

Сум і жалоба стиха,

Лиш Земля вві сні зітха…

Лише моторошні стуки

Рвуть сутінкову глибінь,

Грізні звуки-перегуки

Котяться у далечінь,

По нічних чаклунських луках

Скаче, скаче Чорний Кінь.

Все лягає під копита

Вороному скакуну,

Падає усе на світі

У бездонну прірву сну,

Котить просторінь відкрита

В сяйві зорянім луну.

Чарівному владареві

Все покірне на Землі —

Звірі, птахи і дерева,

Люди — лагідні і злі,

Діти, воїни сталеві

І пихаті королі…

Уночі, уночі

Спочивають всі мечі,

Замовкають тамбурини,

Спочивають гільйотини,

Гітлери, Наполеони,

І солдатські легіони,

І святкові передзвони,

Автострадні перегони —

Все змовкає в мить одну

Перед владним знаком сну…

Перед стратою страшною

Спить Джордано у темниці,

Серед темряви нічної

Орлеанська спить Дівиця,

Трибунали засинають,

В’язні і наглядачі,

Проститутки спочивають

У клієнтів на плечі.

Папа Римський в світі марень,

І у сні тяжкім не зна,

Що святенницька тіара —

Чорного Коня луна…

Патріархи і сектанти,

Комуністи і царі,

І бездари, і таланти,

І п’яниці, й корчмарі —

Всі схиляються в покорі

В ту одну-єдину мить,

Коли Кінь проскаче Чорний,

Як іржання загримить.

У окопах, у темницях,

У льодах чи на лану

Тінь Коня впаде на лиця

І веде у прірву сну…

Від владичного іржання

Загораються зірки.

І пливуть серед смеркання

І галактики, й віки.

Мчать у нове існування

Мрії, почуття й думки…

І химери запліта

Гра свободи золота,

Дух щасливо засміється,

В небо вільно відліта,

І досяжною здається

Найвеличніша мета,

Стежка волі в’ється, в’ється —

Ясна, чиста і свята…

У Коня на хвості

Сяють зірки золоті,

У Коня на буйній гриві

Таємниці вічне диво,

Біль по втраченій меті,

І мелодії журливі,

І сподіванки щасливі

І утопії пусті…

Так з правіку скаче, скаче

У будучність Чорний Кінь,

А за ним регоче й плаче

Марноти зловісна тінь.

Чорний Кінь, напевно, зна,

Що його шалений біг —

Лише болісна мана

У пустелі без доріг,

Що сподіванки і мрії,

Наші марення і сни —

Лише духу сніговії,

Гук зловісної луни…

То куди ж він рветься вічно,

Потрясаючи світи,

Із іржанням тим закличним

Без надії і мети?!