Блакитна Україна

Блакитна Україна

Пестили мене Предивні Руки,

Формувала Мова-дивина,

З мелодійних янголиних звуків

Ткалась пісня Духу чарівна.

Наливались силою рамена,

Обрій зору ширився і ріс…

І толі крилатий Геній в мене

Увійшов і до зірок поніс…

І душа жахалася дитинна

Мерехтіння зірок і планет,

Та солодкий був політ орлиний,

Безупинний в невідоме лет.

Геній мовив: — Ось твоя країна,

Поле духу царського твого.

Ти — владар безмежності незмінний,

Повелитель світу оцього!

Хочеш — засяють нові зорі,

Забажаєш — згаснуть всі світи!

Скажеш Слово — і в пустім просторі

Може казка нова розцвісти…

Але є у глибині забутій

Міріяди всесвітів д у ш і;

То Титани, в Тартарі закуті.

Всі вони — твої товариші.

Злий Чаклун зіткав для них тенета

З їхніх снів, пісень і доброти,

Із творінь художників, поетів,

Із шукань, і мрій, і марноти…

Оточив Чаклун той світ химери

Прірвою пітьми і небуття,

В світі тім ніхто не знайде двері

У світи Свободи і Життя…

Чи волієш ринутись у морок,

Щоб далеким друзям помогти,

Щоб розвіять сутінки і горе?!

Дух мій мовив: — Я готов іти!

Засміявся Геній срібнокрилий:

— Лиш такого слова я чекав!

Народися в пітьмі, сину милий,

Серед гроз, прокльонів і заграв!

Дам тобі я Матір-Україну,

Дивну Діву темної Землі,

То — твоє кохання лебедине.

То — твої надії і жалі!

Сповни душу мовою Вкраїни,

Пий до дна страждання гіркоту,

Полюби і творення, й руїну

Всю її — і грішну, і святу!

Слізну думу, буряні походи,

Шибениці, палі і хрести,

Мужність воїв, і дівочу вроду,

І безсилля осягнуть мети…

Покохай окрадену й закуту

Обніми невинну і німу,

Поцілуй тисячолітнє путо, —

І тоді — тебе я о б н і м у…

Ти відчуєш силу і поління.

Ти розвієш морок Чаклуна!

Над безодню — в зірок мерехтінні

Встане доля світу осяйна!

Ти зумій з’єднати воєдино

Зло й Добро, і полум’я, і тлінь,

Тишу Божу й ревище звірине,

І молитву, й грім палахкотінь!

Лиш тоді замучена й закута

Переступить прірву небуття,

Коли міст ти викуєш із пута,

Як Життя сотвориш з Нежиття…

……………………………………

Сталось так! І я пірнув у морок…

І минали ери і роки…

І шукав я в клекоті і горі

Знаки Благовісної Руки.

Тьма ревіла.

І шипіли змії.

І росли могили у степах.

Рокотали кобзи. Гасли мрії.

І струпився кров’ю битий шлях.

І до прірви знов беззастережно

Ніс мене жахливий ураган…

І ось там — на боці протилежнім

Я побачив світозарний стан…

То була вона — Вкраїна-Діва

Серед сяйна, в зорях, у вінці.

А довкола — краю вільне диве

Море трав і квітів пагінці…

І її у коло замикали

Душі ясні вірних козаків,

Звуки дум, і мрії, і хорали,

І кохання тисяч Матерів…

Тут, де я, — кривавилися грози,

І стогнала змучена земля…

І, тамуючи столітні сльози,

Я почув глаголи іздаля:

— Любий сину! Бачиш — та безодня

Сповнена терзань і німоти!

Прірва та ковтає всі народи,

Всі повстання, мрії і мости!

Вже пора! А шляху все немає!

І його відкриють лише т і,

Хто полюбить пекло серед Раю

І Буття у Вічнім Забутті!

Суджено це Синові Вкраїни!

Я тобі допоможу, іди!

Понад світом сонним і тривожним

Через прірву небуття гряди!

І сяйнула в небі блискавиця,

І забута пам’ять вирина…

УКРАЇНО — ЗОРЯНА СЕСТРИЦЕ!

УКРАЇНО — МАТІНКО ЗЕМНА!

Воскресайте, злийтеся докупи

Понад перепонами століть!

Кості матерів, козацькі трупи,

Оживайте, у життя ідіть!

Ляжу я над прірвою страшною,

Творячи дороги і мости,

Від того падіння наді мною

Небувалі спалахнуть світи!

Йдіть по серцю,

по чолу,

по грудях!

На тім боці — Заповітний Край!

Час останній!

Поспішайте, Люди!

Нене Україно!

Поспішай!

9 січня 1977 р.