Вічна мить

Вічна мить

Охопить

Вічну мить

Ти зумій, любий друже, зумій!

Не летить

Диво-мить,

То летить дум розгублений рій!

Смій налить

В ніжну мить

Всеохопності вічний напій,

Не біжить

Вічна мить,

То біжить дух стривожений твій!

Давня казка усіх в павутину сповила,

Ніби зла ворожба,

Тане мить, тане мить, опускаються крила…

Ох, навіщо життя боротьба?

Понад Всесвітом плачуть обірвані струни,

Кобза серця мовчить…

Шепчуть привиди пам’яті, котяться луни:

— Де ти, де ти, загублена мить?..

* * *

І день, і ніч*

Зникають пріч,

І не змика

Планета віч,

Гуде орган,

Лунає річ,

В огні війни

Вирує січ…

В імлу, в туман ведуть сліди,

На землю падають плоди…

Хоч тисячу віків іди,

Не знайдеш чистої води…

Де ти, Земле, опинилась, де ти,

Квітами засіяна плането?

Триває бій

На полі мрій,

Кипить у злі

Жорстокий змій,

Кує війну

В імлі густій,

Щоб кинуть світ

У огневій!

Нащо ж були тяжкі віки,

Нащо ми сіяли квітки,

Чому не сядуть ластівки

В долоню нашої руки?

Стрепенися в радісному леті,

Квітами засіяна плането!

Лети, лети

В ясні світи,

Будуй у мир

Міцні мости.

Тобі довіку

В даль іти

До сонця світлої мети!..

* * *

Із полонин земної матері*

Ідемо в зоряні ліси,

Вже в галактичному фарватері

Лунають наші голоси.

Але дороги поміж зорями

Замків не знімуть — не проси!

Зростають між земними горами

Сади любові і краси…

Встає за обрієм примарами

Ілюзій віковічна мла,

Та правда дивними стожарами

У власнім серці розцвіла…

І прагнучи у хащу зоряну,

Не щезне дума хай свята

Про ниву батьківську незорану,

Де треба сіяти жита.

Так просто все — і сили множаться,

І крила в просторі несуть,

Та серце все-таки тривожиться —

Чи в істину проляже путь?

Не забувай колиски давньої.

Не забувай старих могил,

Де таїна дороги славної.

Де джерело одвічних сил!..