ВІЧНА ТАЙНА Цикл

ВІЧНА ТАЙНА

Цикл

Пісня Небесних Лебедів*

Вічна Тайна кличе нас,

Вічна Тайна кличе!

Птаха-Вожака наказ

В просторі курличе!

Вилітай у Рідний Край

Всі, хто має крила.

Жде нас ясний небокрай,

Жде Вітчизна мила.

Таємниці поклик чуть

Понад сонним містом,

Крила Лебедів несуть

У висоти чисті…

Розривай завісу сну,

Ніби павутину,

Линь у неба глибину,

В долю Лебедину…

Вічна Тайна кличе нас,

Вічна Тайна кличе…

Птаха-Вожака наказ

В просторі курличе!

Пісня про небесного коваля*

Жив коваль-чарівник у правічнім гаю край дороги,

(В цілім світі широкім відомо його ремесло).

Доручили кувать йому Слово Полум’яне давнії Боги

І урочий Світанок призначили — вельми таємне число.

Дні летять, ніби птахи. І треба кувати це Слово!

Тільки люди ж ідуть, замовляють підкови й мечі.

Тим царям захотілось для тюремної брами обнову.

Тому вкрай необхідні для жінки нові рогачі.

І жаліє коваль тих людей, сіє вироби марні у світі,

Забуває про Слово Огнисте, заповідане здавна йому.

І згасає талант. І лягають на плечі століття.

Покривають утомою серце, відпливаючи в тьму.

Небо все ще чекає і надіється знову і знову,

Лиш умови своєї воно з ковалем не міня —

Грізний час недалеко, світ жадає Вогнистого Слова

І урочий Світанок уже осідлав чарівного коня.

Народи мене, Матінко Божа*

Народи мене, Матінко Божа,

В Новий Світ народи,

Поклади мене в Зорянім Ложі,

Щоб не знав я біди.

Хай сповиє мене те Мовчання,

Що у серці Твоїм,

Хай моєю оселею стане

Твій надзоряний Дім.

У обіймах Твоїх задрімаю,

Мов дитя, залюбки,

І не треба вже іншого раю —

На віки… на віки…

А як знову настане тривога,

І Земля спалахне —

У далеку криваву дорогу

Ти розбудиш мене.

Я пройду крізь ворота тілесні,

За похмуру межу.

Та Твій образ, Матусю, чудесний,

У душі збережу…

Лиш одне я молю: у долині,

Де страждання завжди, —

Не покинь Твого вірного сина

Серед лиха й біди.

Ти вдихни мені мудрості й сили,

Певність в ділі святім,

І здолаю я темну могилу,

І вернуся в Твій Дім…

Політ без повернення*

Давня казка говорить, що в небі живуть

Легендарні крилаті створіння.

Старші птахи дітей споряджають у путь

І дарують летюче уміння.

Не сідають на землю казкові птахи,

Бо життя їх у вічнім польоті,

І ночами і днями долають шляхи

Понад грози, і бурі, і сльоти.

Гей, далекий політ

Понад війни, і горе, і терни!

Новий світ, дивний світ

Просить в ниву посіяти зерна!

Вічносутнє крило

Хай не втомиться понад віками,

Путь назад замело

Ураганами літ і зірками…

Найбуйнішому саду є свій листопад,

Є пора зневажать і любити.

І найкращий пілот повертає назад,

Щоб ізнов у затишку спочити.

А тому, хто вирощує крила, нема

Із польоту назад повороту,

Його кличе удаль Таємниця сама,

Яку треба одвічно бороти!

Душі крило*

Скидай ману, вставай зі сну!

Горить Зоря і кличе йти…

Дивись на схід, стрічай весну,

Готові зоряні мости!

Дивись за обрій, в далину…

Відкрийте слух, відкрийте зір,

Зника імла, щеза пітьма…

Летять лелеки із-за гір,

Зими нема! Зими нема!

Весні усміхненій повір…

Росте крило — душі крило!

І кличе даль, блакить зове…

І райдуги перевесло

Над світом іскриться нове…

Росте крило… Душі крило!..

* * *

Дай мені, Нене, Мову,*

Ніби в Небесного Грому,

Хай моє чисте Слово

Сповнить Твої Хороми.

Дай мені, Мамо, зброю —

Божую Блискавицю,

Хай вона кличе до Бою,

Хай піднімає лиця!

Щоб у очах не зникла

Світоносна жарина,

Як у космічних циклах

Вістка про Твого Сина!

Пісня Будди*

Пробігають роки. Пролітають віки.

— Піднімайте вітрила! — лунають кличі.

Та даремно готують похід вояки,

Іржавіють у піхвах двосічні мечі.

Поривається вдаль, ніби птах, корабель,

Та даремні зусилля, бо сто якорів

Не пускають його від затишних осель

В таємничі краї, на роздолля вітрів.

І радіють боги, і дзвенять ланцюги,

І титани заснули в страшній глибині,

А тому, хто дрімає, нащо вороги?

Сам собі він мурує темницю у сні!

І любов, і добро, і свобода — слова,

Із яких якорі нам кувала пітьма.

Хіба хоче імен сила Духу жива?

Хто вона, і нащо — буря знає сама!

Хати ветхі змете урагану рука,

Якщо навіть вони мають ім’я святе,

А того, хто проснувсь, — вже ніщо не зляка,

Бо віднині вже він сам у себе росте,

Бо усі кораблі, і дороги, й мости,

І пісенного поклику огненний дзвін,

І казкові краї, й зореносні світи,

І походи до них — то все він, лише він!..

Ти не плач сиротою*

Ти не плач сиротою і серце не край,

Те, що статися має, — те станеться…

Птахи рідні зберуться у Зоряний Край,

А примарне — в безодні зостанеться…

Не ридай, коли Птах відлітає удаль.

Те, що з Єдності вийшло — з’єднається.

Неминучої радості знак — та печаль,

Що у серці твоїм одмічається…

Пам’ятай, що розлуки існують на те,

Щоб освячувать зустрічі бажані,

Лише те існування у Вічність зросте

Що тяжкою скорботою вражене…

Переступи межу…*

— Переступи межу. І вийди в таємничість.

Дмухни за вітром попіл та іржу.

Хіба не чуєш — ключ за хмарами курличе?

Переступи межу. Переступи межу.

Суворо глянь довкіл і запитай сумління:

— Кого чекаю тут? І що я бережу? —

Хто в небо не росте — приречений на тління.

Переступи межу. Переступи межу!

Багато голосів. Та лиш один — пророчий:

— Що зв’яжеш у душі — те в вічності зв’яжу!

Під ноги не дивись. Здійми до Тайни очі.

Переступи межу. Переступи межу!..

Відлітають в ирій журавлі*

Відлітають в ирій журавлі,

Жовто листя облітає з віт,

Будуть нові весни на Землі,

Запалає в лузі новий цвіт…

Лиш на віки щезли у імлі

Давні мрії тих, дитячих літ…

Не журися, друже, уночі,

Вийди, глянь на зоряну ріку,

І розтануть в серці ті плачі,

Ніби знак сльозини на піску,

І в гаю прадавньому сичі

Проспівають доленьку дзвінку.

У безжурнім радіснім сміху

Чарівну стежину віднайди,

Протопчи в Чумацькому Шляху

Небувалі вогняні сліди,

Хай вони приреченість лиху

Спопелять навіки, назавжди!..

* * *

Розлітаються миті, мов листя осіннє,

Кожна мить — цілий світ!

А у серці мовчазне одвічне квиління:

Як затримати той політ?

Як спинити розлуку, наповнену болем,

Той розрив пуповини душі?

Тіні пам’яті тонуть у життєвому полі.

Б’ють у серце думок гармаші…

* * *

Диво-сни, не сковані законом,

Відкривають браму до Свободи,

Із тілесним попрощавшись лоном,

Небувала виросла Природа.

Воскресають мертві Побратими,

Розквітають зела чародійні,

Розгортає диво світ незримий —

Радісний, прекрасний і надійний…

Корінь Волі, джерело натхнення,

Не щезай, не висохни ніколи,

І посій в пилюку повсякдення

Квіти у сновидному роздоллі…

І тоді, як зморені світила

Захолонуть в темному просторі,

Хочу я, щоб Серце запалило

В світі Сну нові, чаклунські зорі!..

* * *

Моїм супутницям

Правічна радість, священний трепет

На тій межі, що зветься смертю…

Щезають маревні вертепи,

Замком таємним з правік заперті…

Підняти парус — і в чисте море,

У таємничість Праокеану!

Пусті страхи душа поборе

І попливе в краї незнані…

Хай виринають дивосвіти

В стихійнім танці світил та духів,

Сади промінні розвинуть віти

І Слово Боже торкнеться слуху.

Лиш не жахайся межі тієї,

Яка з правіку зветься смертю,

А прагни мужньо понад нею,

До Бога крила розпростерши…

11 лютого 1981 — 1 січня 1982 р.