Небесна Січ*

Небесна Січ*

Розкривайте серце, розкривайте

Громовицям буряним навстріч,

Споряджайте душу, посилайте

У останню, небувалу Січ!

Хортиця небесна підіймає

У похід нечуваний полки,

До порогів духу поспішають,

Чуючи литаври, козаки.

Гей, литаври неба голубого,

Гримніть дужче, в душу стугоніть.

Розбудіть розіп’ятого Бога,

Розрубайте віковічну кліть —

Ту в’язницю серця молодого,

Що бійців незримо сповива!

Хай від Материнського Порога

Ляже стежка — огненно-жива.

Нам нікчемних привидів боятись?

Ми ж безсмертні Всесвіту Сини!

Час грозову силу підіймати

Для святої правої війни!

Вийдіть в Неба невимірну волю,

І гукніть прадавнього коня,

Що пасеться в Зоряному Полі,

Що між скель невидимих ганя.

Заірже товариш стокопитий,

Стрибне у небесну височінь,

І розвіє в просторі відкритім

Нашу тугу, нашу голосінь!

Ми забудем віковічне горе,

Меч звитяги блисне на чолі,

І не Чорне — Полум’яне море

Заклекоче на Новій Землі…

Бачу хвилі… Небувалі хвилі!

Чую Божу Думу кобзарів…

І пливе Козацтво Огнекриле

До нових, казкових берегів…

Ураган історії лютує,

І вітрила неба напина…

Брате мій нескорений, ти чуєш?

Нас тривожно кличе далина!

Б’ють литаври у серця народів,

Чайки вже маячать на воді…

Як не станеш нині до Походу, —

Пізно буде каятись тоді!..

Розкривайте серце, розкривайте

Громовицям буряним навстріч!

Споряджайте душу, посилайте

У останню, Полум’яну Січ!..

1974 р.

* * *

Хтось сказав мені: — Смішний диваче,

Твоє серце у пустій турботі.

Чом за Україною ти плачеш,

…Звідкіля твоя дурна скорбота?

Це ж лише історії химери,

Для віків то є хвилева піна!

Геть проходять планетарні ери, —

Що твоя мізерна Україна?!

І твоя співуча ніжна мова,

І пісні трагічні, елегійні —

Лише слід чаклунської підкови,

Що згубили коні чародійні!

Я сказав: — Можливо, хай так буде,

Зрештою — усе на світі тлінне…

Тільки що ж мені наповнить груди,

Як із серця піде Україна?

І яку я пісню заспіваю,

І які згадаю я походи,

За яким далеким небокраєм

Я побачу ще Дніпрові води?

І яку в майбутньому дружина

Заспіва над сином колискову?

Чи в очах зажевріє сльозина,

Як почує він нерідну мову?

Він сказав: — Наївний небораче!

Сентименти всі твої даремні:

І пісні, і подвиги козачі

З’їла геть історія недремна!

— Час міняє все — моря і сушу,

Антлантиди тонуть, виникають,

Пропадають і сонця і суші,

А тим більше — нації щезають!

Це ж тобі не д’явола спокуси,

А питання архінаукове:

Трусонуть Європу землетруси —

Де тоді і Україна й мова?

Я сказав: — На Марсі опинюся,

Я і там, у кратерах суворих,

Матері Небесній помолюся,

І побачу знову Чорне Море.

Я і в пеклі сотворю Карпати,

Спів бандури, тополині віти,

Ветху стріху батьківської хати,

Кобзаря безсмертні заповіти!

І Дніпро до мене засміється,

Давню думу заспіва матуся,

І козацтво з Січі озоветься,

Я воскресну, з пекла вознесуся!

Не страшні ні смерті, ані зміни,

Бо в душі несу незламну вірність,

Бо коріння рідної Вкраїни

Проростає в Серця Невимірність!

1974 р.